Божич – різдвяний персонаж міфології південних слов’ян, який часто згадується в різдвяних колядках разом з різними обрядами на честь настання весняного сонячного циклу і символами (свиня, золоторогий олень, вогонь, ворота).
Божич символізує відродження, молодість, Новий рік і Різдво. Це сонячний персонаж, що передвіщає відродження і оновлення природи навесні. Він має відношення до поклоніння сонцю, як і Сварожич у східних слов’ян.
Божич співвідноситься з молодістю і зазвичай протиставляється Бадняку як молодий рік старому. Так у сербів Різдвяний святвечір називають «бадним» днем (від слова «бадняк»), а саме Різдво Христове – Божич, Божий.
З приходом християнства назву Різдва – Божич – почали співвідносити з Сином Господа, божественним немовлям, який з’явився в цей день багато століть тому. Але Різдво тільки перекрило приурочені до дня Зимового сонцестояння свята, відомі у всіх слов’ян-язичників. Ці свята були присвячені оновленню і відродженню небесного вогню сонця. Швидше за все, під Божичем стародавні слов’яни розуміли саме сонце, яке відроджується до життя в цей день.
У багатьох сербських колядках Божича представляли як новонароджене сонце, яке стукає в небесну браму і, відкривши її, осяває схід блиском ранкової зорі. Символом Божича також виступає Златорог олень, що втілює собою сонце, що рухається по небу, а його роги подібні до сонячного сяйва.
З «поворотом сонця на літо» або його «воскресінням», мабуть, були зв’язані і представлення про те, що напередодні Різдва опівночі з неба спускається і подорожує по землі новонароджений Бог, і в цей час відкриваються небесні врата, розпускаються квіти і на деревах зріють плоди, в річках і джерелах води оживають, отримують цілющу силу і можуть перетворитися в вино. Схожі уявлення відомі не тільки у слов’ян, але і в інших народів. Наприклад, за німецькими повір’ями, в період зимового сонцестояння небо розчиняється і на землю спускаються світлі боги, щоб благословити рослини і води; там, де вони ступають, рослини перетворюються в розмарин, а води – в вино.
Хлібороби раділи Зимовому сонцестоянню, вірячи, що з цього дня сонце відроджується, а з ним від зимової сплячки пробуджується земля і все живе. Вони з нетерпінням чекали від новонародженого сонця знак про швидке настання щасливої літньої пори.
Поклоніння сонцю у слов’ян зазвичай виражалося в поклонінні божеству, що його уособлює. Це божество намагалися всіляко умилостивити: йому приносили жертви і співали хвалу. Найімовірніше, божеством, якому присвятили свято сонцевороту, був Дажбог, спочатку – бог сонця і сонячного світла, а пізніше і «бог, що дає», тобто подавач всіх благ. У східних слов’ян навіть існував переказ, що восени Дажбог вмирає, а 24 грудня, коли сонце повертається на літо, народжується знову. Повне ім’я цього божества з приходом християнства ні в назві свята, ні в піснях, присвячених торжеству, не збереглося, залишилася тільки друга частина.
Існує припущення, що Божич і Дажбог – це одне і те ж божество. Серби і інші південні слов’яни Божичем називали Різдво, а під час суперництва християнства і слов’янського язичництва Дажбог порівнювався з Ісусом Христом.
З приходом християнства на слов’янські землі, язичницьким жерцям, крім різних заборон і руйнування храмів, потрібно було протиставити рівноцінну релігійну категорію в тому вигляді, в якому язичникам колись підносилося християнство:
- на перше місце поставлено біблійного творця світу, бог-батько Саваот,
- на другому місці – бога-сина Ісуса Христа;
- про абсолютно незрозумілу тоді язичникам святу Трійцю ще не згадували;
- Богородицю ж описували як жінку, яка втілила слова Господа і народила йому сина.
Відповідно до цього пізніше був створений пантеон князя Володимира, в якому християнському Богу-Отцю відповідав Сварог або Стрибог, Богу-Сину – Дажбог (син небесного божества Стрибога або Сварога, який уособлює сонце), а Божої Матері – богиня родючості Макош.
